На межі двох епох, староруського золота повен, Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, — І під сурму архангела рушив воскреслий човен, І над гробом народу хитнувсь кам’яний його хрест. І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі, Щоб промінним пророцтвом означить початок пори. Так зродився ти з хвиль злотосиніх космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив в дніпровські степи І, здавалося, виріс, і над плугом схилився до праці, І вже мріяло сонце про сонцем налиті снопи… Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!.. Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне Й клекотіла душа Твоя в гнівнім, в смертельнім огні. Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось І бездонним проваллям дихнула порожня луна. Від кларнета твого пофарбована дудка осталась, — В окривавлений жовтень ясна обернулась весна. І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать… Замогильний доноситься спів. І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари Божевільну Офелію — знов половецьких степів.