Він прилітає з далекого краю, Не спочиваючи, лине, лине, Здається, на світі миліш немає, Чим наше подвір’я, стара яворина. Стоїть вона здавна, листом багата, Бува, зашумить, а бува, не шелесне. І от він шукає її, і хату, І те, що прожито, як сон чудесний. Спочине звечора в темному лузі, Де в синій заводі чайка кигиче, А потім купається собі в галуззі, Гніздо лаштує, буслиху кличе. Давно спарувались, як птиці гоже, Пір’я назносять, кладуть між віток, І хлопці вже чули (чи брешуть, може), Як розмовляли вони про діток. Таким його знаю. Люблю недаром За крила міцні чи за бистре око (Вбиває гадюку одним ударом, А потім в небі кружляє високо). Чи, може, за те, що у час негожий Летить у гніздо, забуваючи втому? Не смійтесь, я теж на бусела схожий Такою ж любов’ю до отчого дому.