Дядько мій, Микита-чорнокнижник, Швець і мрійник, славний чоловік, Все життя розповідав про ніжність, Хоч її не бачив цілий вік. Сорок років випало тачати Халявки та кроїть переди, Шити з юхти чоботи багатим І чекать голодної біди. Мов води подавши ключовиці З польової тихої криниці, Все на душу виливав мені Дядько мій в звичайній сивині. Старості вчуваючи негоду, Все, що мріяв, все, що в серці мав, З нашого обухівського роду Ти мене хоч піснею підняв! Як ти бачив, тихий і суворий, Через окулярів темноту, Дядюшко Микито? Грає море, Хвилю підіймаючи круту, Що твої літа. І червіньково Спіє сонце, мов гарячий плід, Ти мене не кличеш на розмову, Не запросиш більше на обід. Де твоя могутня давня сила? Тільки гук і відгук у гаю!.. Де твоя захована могила В рідному отецькому краю? Тільки ж це не сльози у знемозі Горло перехоплюють в цю мить. Інколи ми падаєм в дорозі, Та безсмертно починаєм жить. Міць твоя живе в моєму хлібі І в судьбі, якою дорожу. Я прийду і вимовлю: — Спасибі, — І нічого більше не скажу. За твою усмішку, рідну й милу, За казки в дніпровому краю, За любов, і за пісенну силу, І за ніжність мріяну твою.