Бувало, мати, Ївга Базилиха — До неї й досі спогадом лечу, — В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу. Сама розкриє душу материнську, У щиру пісню переллє сама І перемріє, погойда колиску І до вервечок руку підійма. Та де ж ти брала незвичайне слово І спокою цілюще джерело? Ішли дощі, цвіли мої діброви, І ранок бив загонисте крило, Як синя птиця. Мати моя, мати, Стара голубко в сяйві сивини… Пройшло тих літ не мало, не багато І де вони, малі твої сини? Устане день, — він сонцем все забризка, — Увійде гість, огляне все один: Санчата в сінцях, плетена колиска — П’ятьох синів забава і спочин. А вже вони пішли чи полетіли, Казок і мрій сердечні слухачі. У тебе ж вечір. І звичайне діло: Сурова нитка в’ється уночі. Одне бажання, помисли єдині: — Тепер синам не западеться путь. — Я знаю, що навіки і віднині Мені очей старечих не забуть, Подвір’я тихе і дідівську хату, Казок дніпрових золоті мости, Тебе, маленьку, рідну, сивувату, Дано навіки в серці пронести.