Ритиму землю, ритиму гору, камінь світитиму, наче зворінь, А докопаюсь, у чому сутність, у чому правда і в чому корінь. Сьомого поту зітру краплини, темної ночі додам до днини, А докопаюсь-таки до щастя, щоб не було міражем в людини. Може, воно у клітинах болю, може, у зустрічі з добрим другом? Може, в двобою з самим собою, може, в зорі над вечірнім лугом? Може, у криках душі людської, в нових народженнях гне колиску? Може, у клекоті серця й крові, що блискавками палить без блиску? Ніби сяйнуло і стало поруч: дихання чую я невмируще, А люди кажуть, а люди радять: Шукай-но глибше! Шукай-но дужче!