Чого ти розплакалось, люлі, чого ти, Чи їсти, чи пити, чи, може, з розлуки? – І друг мій старий, їздовий із хозроти, Бере дитинча на обвітрені руки. Співа про дрімоту коло того плоту, Про травку-муравку в калиновім полі, Про нашу солдатську похідну турботу, Якої і в нього, і в мене доволі. У тій колисковій, немов по вечері, Спадала утома, і клопіт, і спека. І всім нам здалося: відчиняться двері – І мати увійде, жадана й далека…