Цикл 1. Передкарпаття Це край, де мовкне спів флояр під жоновИ [1] жертовний стукіт, де так подібні до хлоп’ят худі баранчики і буки. [4 квітня 1982] ___________________________ [1] – Жонова (діал.) — дятел. 2. З-за високої стодоли дрібен дощик дрівці коле, бо всі з дому пішли вчора зажуритись в чорні гори: дідо чверточку колоди відколов — і аж заплакав: була вона, як століття, а без чверті — наче дідо. Не став дідо дров рубати — пішов в гори подумати, Прийшов тато до дровітні, три полінця вкраяв легко, та сокира, як ворона, зірвалася — й полетіла, а бджола — тата під руку — пішли каятись до буків. Враз баранчик народився — і копитцем дрівці коле: ізбив собі три копитця, а четвертим — відштовхнувся — і побіг в небесне поле… Аж тут і я до стодоли… Лиш дрібен дощ дрівці коле. [1982] 3. «Най би хоч баранчики ніколи не виростали» — отак гадав я собі під вечір у Березові тримаючи в колінах те перелякане диво але світ є світ і я не розумію чого тебе стригти будуть ти ж не жовняр баранчику [1982] 4. Мама мені написала: «У нас є втрата помер твій баранчик» ніби снігу зі смереки натряслося мені за душу бо я раптом згадав що зовсім недавно написав щось таке: «най би хоч баранчики ніколи не виростали…» невже він зрозумів що більше таким не буде ніколи невже він усе зрозумів? а так напевно що так бо він притулився у кутику хліва сказав молодшому баранчикові — бувай здоров — і минувся а той бив його копитцем: — Ходи гратися… чуєш чи ні? — а тоді ліг біля нього і плакав у копитце Тепер коли я дивлюся на місяць то бачу там баранчика такого кучерявого і сумного — копитцями догори — так ніби він ще раз хоче народитися …і мені добре з баранчиком