(Цикл) 1. Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина, розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити, які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів ще із часу меланки, із часу найлегших снігів, коли під подушки прилітали найкращі дарунки, а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги, тоненький фартух замочила: тепер його сушить снігами й дзвінками, якими чорти вперезались; та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них дерев’яні, а зуби — з квасолі в позлітці; але ми припадали до скла й зазирали, як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились на нас ізнадвору; а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита, і коса на плечі — дерев’яна: ми найбільше любили її, бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було… І меланка тоді стала дуже проситись до хати, та я в страсі розплакавсь, а дідько яблуко чомусь поклав на вікно,— і я раптом побачив себе у великому місті, де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться: я всі двері втворив, але навіть дзвінки не прийшли. 2. Як я чорта боявся, коли мене посилали під вечір набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок, або камінь — щоб двері не зачинялись, і руками двома щонайбільшу картоплю хапав, аби швидше набрати відро (хоч і сварений буду, бо треба тимчасом — дрібнішу),— і тікав, і ступав у миски, там, де квапилися холодці (до весілля? до поминок?.. хтОзна?..) А ще — бачу як зараз: дідо сидить в глибині при відчинених дверях, картоплю нарізує до садіння і співає про сербина, який по зарінку ходить. 3. Риба, яка проти річки протяжно пливе, уповільнює воду, завертає її, відсуває — і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства: час, коли я насилу впросив свого тата серед ночі йти рибу ловити на світло,— отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов, бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти та ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»; і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого, злякався підземного зблиску татових віч, але я все ж припав, я закутався в татові руки — чужим холоднуло,— а сак — непритомний, як рот впійманої форелі, за рікою слухняно подався; і тоді — вся та риба, яку ми не вміли зловити, припливла, оточила нас колом ясним, але ми в темноті навіть не здогадались про це. 4. …і мама тоді мені голову лугом змила — та в ту ж ніч почалася зима — і мене не збудили, щоб опівночі я перед місяцем став на розмову; але я не заспав: місяць снігом мене накривав, і добігти до хати я мав так, щоб сніг той легкий на мені не розтанув, і торкнутись до мами, щоб вічно була молода: І я біг — повертався — і біг цілий вік, цілий рік, цілу ніч: сніг все танув і танув чомусь — не встигав я й ступить за пороги, а коли таки врешті добіг і торкнутися встиг — повернулася мама в мій бік у тоненькій накидці зі снігу і долонею очі мені затулила.