Гори плечима загати, щоб не зсувалися на неї по ночах, аби опівночі циганка в кожне з вікон беззубо не всміхалася до неї, аби в теменнім лісі їй, самій, не привиджалися біленькі гуцулята. Лиш не тривож. Хай спить. Хай все забуде. А сам, як дощ — аби не розбудити — тихенько вийди з двадцяти двох літ, оглянься ще — і перестань, як дощ…