1. Усяк священик має у собі малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви туди він запроторює навік: змагаються в утробній боротьбі тюремне з божим… Тяжко не упасти, оскільки він також є чоловік. Він вже гріхами б поділився з Богом, та соромно за паству, що грішить, та й Бога жалько: він-бо все простить самотній і сумний за золотим порогом. 2. Як сулія, наповнений ущерть чужими ненастанними гріхами, він мучиться: в душі його ночами й найменший із гріхів рубається на смерть, — щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві в артерії, де режисери снів монтують поспіхом палкі свої творіння… Вже задихаючись, священик, як в молитві, двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів — до вушка їгмості Їх зшіптує, сумління злегенька цим очорнюючи, та полегшуючи сон. А їгмості — теж кара: до ранку спробуйте утримати в устах гріхи сусідки — млосні, як Сахара.