Сорочку гамівну на душу не зодягнеш. Та все одно — весна, і видно, як під вечір висять в повітрі білі ниточки: підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі — не втримавшись, за ниточку потягнеш — і циркуль дерев’яний до руки тобі впаде. І ти накреслиш коло, розтягши циркуля аж до самого краю: о, як же тісно в колі тім довкола, а в нім живуть, радіють і вмирають.