Десь на звалищі, між будяками, на вугіллі, що мокне роками, янголів два: один одному крила воскує, один одного в очі цілує, — дожидають Різдва. Поруч з ними дитятко гоже, і ніхто розпізнати не може: хто кого береже? — чи дитятко цих янголів, а чи білокрилі — дитятко, що скаче — в небо важиться вже. На цій чорній землі — що робити білим янголам? — вугіль дробити чи ридати в блакить? Кожен янгол волить цю ж хвилину в сад небесний віднести дитину, але Бог не велить… Десь, де скидано голі ялинки, де брудні помаранчів шкуринки, на померзлій траві двоє янголів, з ними — дитятко, в кулачкові затисло колядку, — вже й по Різдві.