…отож випросив я врешті у долі погляд Горгони і спершу — злодія скам’янив; все він крав: і золоті канделябри в церкві, й останню сорочку в жебрака; збожеволівши, він мріяв відшукати і викупити свою дружину з дитиною,— бо колись їх насильно забрали з собою цигани. ( Перед тим — він покинув її, молоду і вродливу, з малою дитиною на руках, а сам — повіявся із музикантами приблудними… а ще перед тим — вона потрощила його старенькі цимбали, бо переконалася, що з музики, як і з візника, господаря немає),— але звідки було мені знати про все це? — я бродив І кам’янив жителів нашого містечка. Тож по кількох місяцях важко було перейтися моїм містечком, щоб не спіткнутися об камінну брилу. І тоді жахнувся я своїх діянь і збагнув: «Ніхто не має права бути суддею в цьому світі». У розпачі спробував я вирвати свої очі, але вони знову і знову виростали, як голови у змія,— і зажадав я побачити себе, але дзеркАла і вОди не приймали мого відображення. …Ось вже скільки віків я боюся дивитися на щось живе; очі мої навічно опущені додолу — тож та земля, по якій я ступаю, все кам’яніє і кам’яніє. Доношуючи свої залізні черевики, я однак не втрачаю надії, що колись нарешті і я потраплю під погляд Горгони.