Нам суджено лиш дно у цьому океані повітрянім, де й дужі вітряки не розженуть все затхле і стояче: нам — за поверхню ринути б, за грані,— чому ж ланцами туги всі думки приковано до дна?.. Ми й звідси бачим: над нашим — ще є океан, що в срібній осолоді нас кличе з цих глибин, де й дужі вітряки… Але з ланцами виринути годі. Й прорватись ніяк. Навіть крізь зірки.