(з циклу “Вертепчик”) Іван: Коли гадина й мені шию перев’яже і рушу я за найдальшу зірницю, нагадаєш, щоб глини за пазуху взяв я — на місяці хочу посіяти гречку й пшеницю. Зариюся в місячний пил — жовтий, аж золотий: тепло мені буде, зіпруся на лікті, вітром, тим, що під носом, повіватиму, сумний, на гарячу пшеницю в місяці липні… Жінка: Бійся бога, Іване, ти говориш, як сп’яна,— нащо зариватися в пил? — ще місяця продірявиш та зблиснеш п’ятою, а я тут зі встиду не матиму супокою. Іван: …А щоб не було мені сумно та імлисто — оце ж розказував один вчений півень, що буцім є така хатка: срібних комінків — триста, а замість диму — з них тягнуться співи. То я тих співів наловлю в сачок — будуть вони крилами стиха махати, нависиджують мені золотих яєчок, аби мав я до кого співати… Жінка: Бійся, бога Іване, ти говориш, як сп’яна,— як же ти на місяця затягнеш ту хатку, того віргана? Іван: …А часом увечері я б і тобі скидав на землю по золотому яєчку, щоб ти собі знала, що й на місяці, аж там, угорі, я тебе люблю і не скачу, а лиш повіваю на гречку… Жінка: Бійся бога, Іване,— яєчко ж не олов’яне: доки долетить на землю до мене — то нічого із нього не стане! Іван: …Зариюся в місячний пил — жовтий, аж золотий: тепло мені буде, зіпруся на лікті, вітром — тим, що під носом,— повіватиму, сумний, на свою душу зелену в місяці липні…