(Оповідь о кількох з’явах) З’ява перша: «Концерт» Кинь яблуко через плече, як у старій-старій легенді — й театрик цих смішних трагедій тебе концертом обпече. Там, наче в прірву, ллються в гриф музик і музиканток пальці… Папір дірявлячи, від фальші втікають ноти з тої гри і марять все, що якби їх Бах з леденців творив — то, звісно, під пальцями фальшивців різних вони би танули, як сніг. Та доки кучерявий Бах з кондитером угоди креше — високий альт надривно бреше — і йде з концерту — у Держстрах. …Лунає марш, в ніздрю трубі влітає муха — й ти й не чуєш, як маршируєш, маршируєш, вже маршируєш по собі. З’ява друга: «Розп’яття» Ловити рибку, грати в скрипку, шукати литку і спожитку, вдавати, начебто не видко, як все натягнуто, мов нитка. Як напливає мак чоренний, мов кругла сцена — отворений, де в глибині якийсь бідака розіп’ятий на зерні маку, як біля нього пресвятково оркестрик грає шарварковий, як, іржавіючи у тілі, цвях має соло в тім клавірі… Але нічого ти не бачиш, ти відвертаєшся, тим паче, що шпарить скрипка, рибка скаче і серце в грудях кудкудаче. З’ява третя: «Каприччіо із слимаком» Як слимакові живеться? бо ось в оркестрову яму не задуває вітер, сніг не мете й плата якраз незавелика. Ставлять тобі, скажімо, в мільйонний раз Глінку — отож акуратно сиди собі — і цигикай. Ще й прізвисько маєш гонорове: митець; то вже добре; а слимак у панцері — той, бідолаха, має вічно якийсь гоп зі смиком: може наступити на нього кінь а чи пара в самозабутнім шпацері, а ось ти акуратно сиди собі — і цигикай. Слимак у панцері. Слимачок. Равлик. Молоденький маестро. Він всіх чарує одразу. Ні, ні,— його не їдять: не всім смакує ця страва,— а тільки на воду кидають, і тоді він вилазить до теплих натруджених рук, тобто, як мовиться, ближче до життя. З’ява четверта: «Шершенний вірус» Цей мак для себе відсудили дванадцять шершнів. Справа темна. Та десь там в когось крововилив,— і ось тепер у маці — сцена. Оскільки дух жильців не вичах, то інколи шершеннин вірус вповзає в публіку — і лиця вбираються у лютий вираз. Тож прима в них — змія, що з примхи ночує в короля у вусі, і цвіркуни, печальні принци, їй «Марсельєзу» грати мусять. Актори — в драних покривалах,— якась приключка в них. Всі шепчуть: — Офелію вода забрала, а Гамлет — поки режисер ще. Та точна лиш одна новина: якщо тут нудно глядачеві — він випадає, як зернина, прямісько в дзьобик горобцеві. З’ява п’ята: «Репліка режисера» — Ох, покину, покину я колись цей театр, марлі всякої накуплю — і буду шити сарафани. Нехай же просвічується крізь них вся наша тілесна гарність, хай буде видко, як замість сердець — шлуночки тріпочуть… Ох, скажу я вам, колеться голка ця клята, ох, тяжко нитка засилається, але шити мушу, ой мушу. З’ява шоста: «Діалог двох невідомих» Крик: Господи, я голий, як часник; був ще вчора краплею вологи: нині ж мій заляканий язик прирекли казати щось вагоме. І нікому те не в голові — може, я салату із капусти хочу тільки?.. Слава златоуста не пролазить в мій маленький двір. Відлуння: Наш язик — не брат душі. Ти знай: дух твій чистий, гордий… а як пусто стане в ньому — ось тоді, вважай, будеш мати славу і капусту. З’ява сьома: «Інтермедія з князем Ігорем» Ігор, витязь той слов’янський, зараз рушить до походу; Ярославна проводжає і наказує по ходу: щоб тримався він статечно, говорив поменш… пізніше вдячний двору сивий віршник все, що треба, там допише. Щоб не трясся, адже, врешті, сам господь йому—недаром!— (мов підігруючи в драмі) сонце затінив сандалом… Зразу конкурс огласили: хто ловкіш це все проверне,— і русини, скурві сИни, тут як тут — аж свищуть пера. Юродивий лиш ридає: раз — легенько, раз — надривно: — Князь іде по славу в «Слові», а до чого тут дружина? Але князь — несхитний. Дзуськи! — Цить! — обірванці й поети! …вже дружині земля руська над шоломами на метр. З’ява восьма: «Гербарійний Геракл» Не хочу в мотилі себе я впізнавати, що б’юсь і я в вікно — це надто очевидно: гербарійний Геракл… Ох, зовсім незавидне горіховою шаблею махати. В шабельці — листя шелестить на вітрі: просушується, пахне, опадає на дно шабельки і заповідає з оружжів наших поробити мітли — й не бить себе у груди—скло розіб’єм, а вже тоді — й листком не залатати, хіба лише сидіти в кріслі срібнім й мітлою поза вухом лоскотати… З’ява дев’ята: «Фінал» На ніжці маку, у колінці, влаштовано суфлерську будку: підказуючи всім по слівцю, я там сиджу, мов незабудка. Я ніби зітканий зі слуху, загострений, як в ніч урочу, коли із жахом ждеш, що поруч хтось захропить тобі під вухом. …Тим часом сцену цю надземну колише вітер, а мак гУдить себе за те, що замість зерен у голові блукають люди. Враз тне його якийсь флегматик, до губ, як флейточку, вкладає: суфлер із тріском вилітає — і розпадається театрик. Постскриптум А що? — як раптом над рікою до тебе скрипка прилетить, але, не впізнана рукою, вона зіщулиться—і вмить у ній прорветься дека нижня, протерта сотнями ключиць, і звідти — шугонуть наскрізні потоки макових зерниць; і не затулиш вже довіку, коли збагнеш, що в світі цім ти все життя тримав не скрипку, а мак дірявий у руці.