…бо все мине, як сад, що на очах пошерх: нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах осяде сумно й не прошурхотить уже; а те, що саду суть — те, що не знає меж — воно зимує там, де наше осягання, а де були плоди — лиш отворів волання: крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.