Знову марчіє трава, всюди присутність утрати: час нерозталим словам з листям — назад прилітати. Затінок власних дерев вічно з собою ми носим — й віримо, що не помрем: просто прокинемось — осінь; тільки побачимо лиш, виріям пам’ять віддавши,— там, де колись ми пройшли, в просторі — обриси наші,— нами насичений світ — де ж ми ізвідси підемо?.. Просто — за крайньою з лип в тінь свою мовчки вкладемось.