у травах життя я душею ще такий світлячок що вірю: у сузір’ї Стрільне не на мене направлено лук З ранніх віршів. Давно залишив я удома те дерево, з-за котрого мені сходило сонце. Може, ти захочеш поїхати туди: з кімнатки у вікні його там добре видно. Може, схочеш прийти до нього, як перейде втома. Ні, там не рудня сонць: довкола — деревії (мій їм уклін, їх віялам) — вітай їх помахом на помах, і подай сей черепок, що з нього половина захована у них, — тебе як сина вони зустрінуть… Надто поспитайся про равликів (з них кожен як один — равлівський Ковнір чи Дедалус: їх дзвінички без дзвона жодного дзвенять на повен слух), заглянь туди, і деякі дрібнички від мене передай; сю дрібочку вапна я їм привіз з Еллади… Окрім того перекажи букети ґратуляцій від Слимакасуса, Равеля й Аль-Равлі — сердечні всі… Ще прошу: поклонися від мене сизій горличці: в самісінькім вершечку розкошує, у хатці з призьбою, що за ЇЇ порогом небесне поле з сонечком та Богом… (Втім, горлички моєї не тривож, бо ж я дарунка так і не припас їй, — що дарувати горличкам?…..) . . . . . . . . . . . . . . . Услухайсь, який протяжний, таємничий спів У горлечку у горлички туркоче і булькає у ніч: немов би сам Господь самотньо дме у глиняну зозульку… Навідайся туди, коли стемніє; побачиш — мерехтить; дивися з берега: мов фосфорова мана розсилана в яру… якісь космічні знаки, мов сни дітей: се світять свої душі на вітах деревіїв світлячки, се — читанка для янголів; фігури, що нам — небесним — осягнуть вже їх, а в нас — тутешніх — ввіллється щось інше, — щось, що поглиблює всі наші потайні й далекі здогади, щось тихе й сокровенне, що вже століттями струмує в цім краю, де світлячок ще й досі світлячок, і горличка — ще горличка, і равлик ще й досі равлик… Й це не описати. Не повертайсь звідтіль…