За рипучим, за нічним столом, у коробці зиченої хати норовиш благим своїм умом таємниці сильних розгадати. Планка підіймається. А ти тішишся, раденький, що дурненький: до зорі, що падає, летиш, хлопче, хлопче молоденький. Що? — халва приїлась? Що? — з-під вій горнеш сіль у княжеській столиці? А про гай зелений, а про птиці — вже не хочеш? ні? Орфею мій?!. Плачеш, що не впав на амбразуру того рота, котрий дав наказ, мучишся, чи буде щось по нас?.. Гноме божий, дурнику похмурий,— встань — і йди.