Ми провинились, боже; ми — в болото насіння кинули. Воно ж—росте: так плавно вгору тане і цвіте, мов протилежність свічки. Боже, що то? Як з ночі корабель, гряде воно; проте ще ніч сердець не встигло розколоти. За себе більше вже, всередині — пусте: повзе з закритих космосів болота. Згортає простір, в небо зазіхає, грунти скуповує за безцінь, бо ж вогонь пашить ще в нього в зародку,— лякає… О боже, руки відірви від скронь, бо це не квітка, це вже пожирає нас наша глупота із наших же долонь.