(з циклу “Вертепчик”) Люди: Горіхові свої мовчазні двори обгородили ми білим залізом, бо вже наш Іван їде з гордої війни — в листочок грає за лісом. Цісарська бричка, перстені коліс, бричка скоренька — о шести конях (жовта яблінка вийшла за ліс — яблучко жовте зродила Йванкови)… Вовк (у лісі): Більше не хочу бути вовком з вовками — хочу веселим Іваном стати: мати білі руки з синенькими жилочками — на зелену війну йти, шаблею махати… Іван (за лісом): Вертаю з брехливої війни; боже! — глянь карим оком — вже мене як героя підносять… Шерстю обріс би і став би вовком — вовк хоч шаблі не носить. Зірву та й обчищу яблуко — і як шкуринка й раз не перерветься — значить, вернусь додому, а ні — випробую коня — чи дном Дунаю не заголосно скаче?.. Люди: За злотним лісом не сонце згасло — шкірка на Йвановім яблуні перервалася, певне: тепер з гордої війни до свого одвірка Іван попід Дунай хіба верне…