із нас одні лиш діти найближчі до пташок і янголів брати вони й літати ще не розучились ще пурхають нівроку ще в їхніх голосах відчутне щебетання ти ж пам’ятаєш загадкову пристрасть усіх дітей: померлих пташечок у землю заривати й лаштувати благенький хрестик пташці в узголів’ї (немовби в грудочці замерзлої пташини вони свою пташиність вже хоронять) а пригадай розширені зіниці і ті — напів’обличчя — очі повні туску за пташкою — чи ж не тоді в дітей вщухає шал жорстокості — і ніжність раптово й млосно впорскується в те що звем душею — ось найвища мить коли із янгола людина постає найдосконаліша . . . . . . . . . . спитайся друзів а тоді й вони хай розпитають і тоді на диво ти усвідомиш скільки на землі пташиних могилок дитячими руками насипаних а себто — скільки в світі заповідалось ніжності!.. скажи-но куди дівається вона? чом не росте із нами? чом — кожному — лиш раз і лиш по жменьці вділено душі адже всі мулярі — ці мешканці хребтів — уперто нам вивищують кістки все вище й вище серце підіймають (немов би серце бачитиме далі) лиш цей з роками невситимий сум — безмежний сум з дитячими очима що заповзає в нас — повільно але вперто нам заступає вивітрілу душу — поповнює Її розріджує — й вже сам володарює тихими серцями усе сумнішу душу залишаєм у спадок по собі самотніші й смутніші приходять покоління людей пташок дерев