У дерев’яному цебрі сплять коні білі і рябі: біленькі — білі, а рябі — із ледве зримим фіолетом; такі великі всі, та в них не видко ніг, ані губів, бо то — сплюхи: все сон забрав — лишив лиш їхні силуети. Це спить квасоля — «кобили» — і тут не бачиться секрету, і мамина мала рука не збудить їх, бо ж не собі вона квасолі набере,— це ж ти просив, вона — тобі насипле пригірщ не одну рябеньких коней з фіолетом. Люби її, не забувай, ласкаво говори до мами, вона вслухається в твій крок — аж серце в землю б’є, слабе,— тож доки над травою ви, як ще трава не понад вами — сідлай цих коників — і мчи, бо мама змерзлими ночами не спить, до яблуні іде — на ній ночує, щоб тебе на хвильку швидше вздріть, ніж той, хто коней міряє цебрами…