Дуже делікатне створіння поет: плаче за кожною своєю сльозою. Ось він всівся під опудалом — спокоєм насолоджується. Надлетіли три горобці, перервали крильцями думку, сплетену ним, і, звичайно, як і належить сміливим горобцям, ще й послід впустили (видимість хоч якихось ґудзиків на плащі). Думає собі поет: — А чого цей добродій, що з мискою на голові стирчить наді мною, не прожене тих негідників? Аж ось воно що! — примружує око і потрясає пальцем поет,— добродій не має в що взутися. А земля вже зимна…— І з найзаклопотанішим виразом він розшнуровує свої черевики.