Ярині 1. Стрімкими ріками зелених електричок ми допливли у Львів; а в Львові ще безсмертник не зацвів і все було як звично: каштани — цвіт згребли у тисячі копичок, що хилиталися і пахли між листків, але від цього погляд наш не млів: були ми, як бузки, в запилених обличчях. Ми в вуличку пройшли, в каштани, в поворот, де скрикував трамвай, що голову заводив у затінок, за ріг: там дім був, у якім, як давню фреску, я лице твоє, і очі, й рот губами з небуття виводив. Й не вірилось, що десь комусь прощу за кожен пальчик твій тремтячий, за те, що по ночах ти плачеш, плачеш, плачеш, й за те, що я нічим тебе не захищу. 2. Нав’язливий сон Ніколи більше, зриваючи квітки болиголова, не затру собі ними очі; знаю: після цих дощів виростуть великі жовті безсмертники, що нас не вбережуть; бджоли стануть кісточками здичавілих вишень; вознесуться плантації кульбаб — всі поля заберуть із собою… І так нам сумно буде стоятись під яворами і дивитися всьому услід, ніби ми — невеличкі, незграбні і трагічні сонця — по кілька променів маємо в собі і не знаємо, що робити з ними. 3. Цієї ночі зеленим потягом ти наближаєшся до Києва, але потяга нема а чи просто не видно, і я бачу над рейками тільки сплячу кометку твого тіла, яке летить горизонтально над землею і світить, світить мені здалека; я так боюся за тебе: чи ти не заблудишся серед ночі? чи зумієш пролетіти над зграями приблудних собак, що, голодні, нишпорять степами? Як це трапилось так на світі, що я ніяк тебе не можу оберегти; ніби роковано тобі вічно летіти в незримому поїзді під тихі-тихі перестуки власного серця.