Я хочу плакати, бо туск, бо довгов’язий дощ і скелі, — тебе втрачаю і не склею нічого вже. Не златоусть — ні Одісей, ні князь, ні гридень, а лиш зникаючий, як віск… От хтось би взяв мене й повів в край, де лиця твого не видно, бо стогін — не ковчег; не дасть рятунку; бо цей туск, як злидні. Все, що я мав — це ти і рідні, все, що я вмів — любити вас.