Присвячено Грацькові Основ’яненкові Йшов Глек Петро уже пізненько добою Від панотця та й так балакав сам з собою: “Ні, ні, панотче, ні! Щоб помилився Та не в своїй я хаті опинився… Ні, ні, сього не буде вже зо мною!.. Доба, бач, пізня… Та й сею добою, — Хоч трохи, бач, і випив, сількость! — дочвалаю Таки до хати… Вже і мріє із-за гаю! Ось божії на небі зірочки, Мов на великдень в церкві свічечки, Дна на другою блись та блись, А далі всі і зайнялись!.. А онде й молодик! Здоров був, молодче! Еге, чи він то чує, як його хто кличе? Заліз собі за хмару та й куня! — Та де се я? Отсе іще пеня! Он там щось бовваніє, мов стіжки… Так не стіжки… е, бачу, могилки! Се гробовище, бачу! Одне мріє Й зелений хрест — старий там сотник тліє! Та що то був з його колись за чоловік! І довго жив: такий дай, боже, й довгий вік! В неділю, в свято спозаранку Отсе ворота і оддзяпить: Іди, іди, хто тільки втрапить, — Є всякому горілочки чарка. Й усе! Е, вже таких, мабуть, нема на світі! Хоч так-таки перебери в усім повіті, Хоч з свічкою шукай, нема-таки, нема! А вже ума того було в нього, ума!.. А осьдечки й Семен Патика, Хоч голова була й велика, Та розуму вділив господь їй трохи: Все жінки, було, слуха він, Явдохи! Чи до людей піти, чи жито жати, Чи то другая деяка робота — Усім Явдоха вже розпоряджає! Ну, так що вже не вийде, було, з хати, Не тільки щоб без жінки за ворота: Воно б то й чудно, а в людей буває! Е! не такий був Опанас Куліш: То, бачиться, лежить він в ліву руку… Голінний вдався на усяку штуку; Чи віз, чи колесо, чи то леміш Полагодить тобі або сокиру, — До його йди: він вже такий… хоч що утне! З біди не раз визволював він і мене, Та йшли до його із усього миру! А його жінка ще к тому й знахарювала, Та таки-так, що декому і помагала. Побіля його і Юхим Стонога: Так нізавіщо згинув він, небога! Була худібонька, і люди поважали; А як на старість поховав він зятя Й дочку, так таки те, що від печалі, Та й так — від чого, хто його вже знає, — Щодня, сердега, він в шинок, було, чвалає… Не те щоб сам він пив — він і людців частує — Так, бач, було, вже дуже часто чимчикує! А далі нінавіщо звівся… Зимою якось запізнився (Та і лиха ж була година!) — Закляк, сердега, в хуртовині… Он там, біля верби, Олекса Шпичка: Русявий чоловік, а хата невеличка, І по сусідству жив — кумедний чоловік! Ну так, що в вигадках пройшов його ввесь вік… І видумав він на своїм віку чимало, Та все за ним собі в могилу почвалало! Отсе, було, сидить він в мене або в кума, — Всі торохтять, а він тихесенько… все дума! А там, гляди! по-своєму млин і змайструє, “Та се не млин!” — з розумних дехто, було, скаже. “Ні, ні…” — москаль народові, було, толкує. А млин тобі, як дьогтем він його підмаже, Як піде, було, драть — і вітру мов немає. Дере він, крилами, як той орел, махає! Отсе майстри: “Навчи, будь ласкав!” — та з поклоном! А він: “От бозна-що! Хіба воно так трудно? Подумай лишень сам! Хіба подумать нудно? А вже навчить не вмію! Бий хоч макогоном!” Не тільки те, й узла по-нашому не зв’яже, А все по-своєму: “На те і розум! — було каже. — Тче і павук таку, як батько, павутину!” Таківський був! Отже, пішов у домовину… В отсім кутку Лящі; їх на селі Було не трохи; отже, всі в землі! Один із них… Павло… так той аж в монастир Пішов, до Києва, та й у ченці постригся: Спасенний чоловік!.. Вже, може, й присвятився… Як зійдуться, було, та як почне Псалтир — Е, вже письмо, покійник, знав він дуже! Воно хто його зна, що він таке читає, Так сльози котяться, й мороз всього проймає… А він собі чита, йому й байдуже! Як в Київ раз пішло наших з села чимало, З ним бачився наш Федір Покотило. “Не те, — казав, — вже і в ченцях, як то бувало!” Урем’я б то усе переробило!.. Всі полягли! Садки, ставки, і хати, Й діток покинули, хто був жонатий! — Тут матінка моя й покійний батько: Од них малим зостався я, й мене Прийняв Михайло Квач, покійний дядько: Його за те бог в царстві спом’яне! Е, вже таких нема, вже вивелись між нами! Він з Запорожжя був, та як, було, почне Про старину… Вже вивелись такі між нами… Він взяв мене, довів до розуму, женив… Бог дав, було, й діток, та в світ пустив Ненадовго… І жінку розлучив зо мною… Уп’ять я на світі зостався сиротою…” Так Глек старий балакав дуже, далі тихше, А там замовк, схилився на могилу… До церкви вранці йшли — до його, він не дише: Взяли та й положили в домовину.