Як тільки гульк на світ свята неділя, То й стане зараз веселіший світ, І вийде сонечко, мов на весілля, Червоне й гарне, як та рожа-квіт. Дитина біля церкви смутна, тиха: Хіба одній їй яке лихо? Старе й мале до церкви, знай, пильнує, Бо дзвін даво вже кличе: бов та бов! Співає дяк, аж все сусідство чує; З кадила дим по церкві вже пішов… Одним одна на улиці дитина, Й старенька на їй свитина, Посипали вже з церкви чоловіки, Хлоп’ята, молодиці і дівки; Ось по дворах пішли старці, каліки, Частуються, кому кого з руки… Дитину щось ніхто не привітає І на пиріг не закликає. І сонечко вже піднялось… палає… Пан зачинив вікно, мух вигнав, спить… Хто лущить соняшник, горіх кусає, А дехто так під хатою сидить… Дитина ж та попід тином блукає: Чи то й хатиночки не має? В піску на сонці дітвора іграє… В біленьких сорочках… Прийшло й воно… Ніхто його і словом не займає: Між ними все собі одним одно… Чи мир тому, мов травка, зеленіє, Кому, мов сонце, щастя гріє? Он біля церкви вп’ять, бачу, дитина… Перехрестилося, та й дальш бреде: Тим шляхом дяк, та домовина, Та піп з кадилом інколи іде… Прийшло та й сіло собі на могилу; З могилою мов розмовляло… Й радесенька дитина уставала, Мов рідних батька й матінку знайшла: На сонечко вечірнє поглядала, Мов рідная там хатонька була… А слізоньки яснесенькі, як скло, Кап, кап з очиць… І в церкву йшло.