Все ся втихомирило… либонь заснуло!.. Вже по вимощених улицях не грякотить, Не лящить і голосний москаль: кипить, кипить!.. Деколи гукне по башті, й понесеться Гук по городові, і мале жахнеться… А ніхто не вештається і не гомонить, Тільки з криш залізних дощ то капа, то дзюрчить… Все ся втихомирило, либонь, заснуло! Край в сю пору згадує мі ся частенько, Де густі луги, садочки зелененькі, Й хаточка з-між них біліє ся панянкою… І в садках, в гречках, в лісах пасіки і бджілки; Де святки з колядкою, весна з веснянкою, І такі чудні казки, кумедні загадки; Де дівчина із піснями, з чорними бровами… Де жила старовина, поки жили батьки! Хто тя, краю милий, хто поволі кине? Хто к ті із чужини, краю, не полине, Із-за моря думкою, з-за гір голубкою? В безрідного душа в’яне, серце стине; Политу ж к ті хоча думкою-голубкою! Тяжко-важко, тяжко-важко на чужині: Чужина мя не родила і не колихала, Мя не годувала, може, й не бажала!