Присвячено Петру Петровичу Артемовському-Гулаку Де недавно козак гомонів, Його кінь тупотів, Як на ляха козак налітав, В нього спис запускав, Там тихо по білому степові сивий Туман розлягається… Ясний місяць то із-за хмари погляне, То в хмару ховається… Степ-земля рідну й нерідну кров допиває; А проміж трупами стогне, мов розмовляє… То старий козак із сином віку доживає, І порубаний з посіченим він розмовляє: “Батьку, батьку! Мені душно, мене пече, В горлі засихає!” — “Синку, синку! Біля мене все кров тече, Водиці немає!” “Батьку, батьку! Хто по нас в степу заплаче, Хто нас поховає?” — “Чуєш, синку? Чорний ворон в’ється, кряче, за дяка співає!” “Батьку! Із-за плечей мороз подирає, В серці стине, стине…” — “Трупом вкрийся, кров’ю вражою умийся, Й їх не трохи гине!” Отак розмовляло, далі застогнало, А далі й замовкло… тільки кров дзюрчала… Де недавно козак гомонів, його кінь тупотів, — Ворон крякав, літав, і спускався, й на трупах сідав… Чуєш, як і вітер засвистів, загомонів? Плаче, оплакує козаків — своїх братів!.. Кості по степах в пісках ховає, Пісню поминальную співає…