Мені в пам’ятку ніч, як Сіли в човен старий — дяк, Дяк та я, та й махнули… Та і тихій лежав Тоді Псло, І, гладенький, блищав, Якби скло: Верст за п’ять, либонь, чули, Як шубовсне весло, І, мов срібні зірки, Заблищать крапельки, І притихне вп’ять Псло… Дяк казав (Бо читав Вже книжок він доволі І у церкві, і в школі; Бо на те вже і дяк, Щоб книжки ті читать!) — Він казав: “Отже, бач, глибоченько на дні, Мов маленькі рибки, Ті ясненькі зірки? Та ще з ними і місяць: вони не одні! Воно й не чудно, хто з розумом гляне!.. Отже, он — що: як сніг навесні Ще деньок поблищить та й розтане; Як трава восени на землі Зелененька, а завтра й зов’яне. Снігу літом, зимою трави вже немає, Хоч де хоче нехай чоловік пошукає: Колись світ так зов’яне, розтане! А хто вмер, той устане, погляне: Уже сонця немає, І землі вже немає! Тільки те, що він на світі діяв, Коли доброго що там посіяв, Зійде в небі, й зіркою засвітить, І до бога стежечку освітить… Хто посіяв лихо, тому лихо зійде: Темно, темно… і до бога він не дійде! Йому вічно блукать, Дарма раю шукать, В серці пекло нести, І літать, і брести, І брести, і літать, В серці пекло нести, Дарма раю шукать, Йому вічно блукать! Отже, чув ти? Божий світ розтане і зов’яне, Як трава ув осінь в’яне, сніг весною тане; Хто що в світі діяв, в бога ся зостане; Бог так каже… Як він каже, так і стане!