Царство білого царя широко розляглося, Од восходу до заходу сонця простяглося: Є там чимало місця для сили, Місця чимало і для могили… Тісно вже в німця, тісно, і місця не раз Для гробовщика в його землі, либонь, не ставало; З силою-раттю йшов тоді німець на нас, Для гробовища рідную землю ми уступали, І до землі аж німців списами ми притинали І в глибоченьких, рідних, біленьких снігах ховали! Ще недалеко із миру утік Пам’ятний Москві і мирові рік, Як півберега зірочка мітлою застилала, За гріхи по всіх усюдах кару розмітала: Француз із німцем побратався, край наш псував, Вішав і різав людей, церкви обдирав. Як же цар загомонів, та як сипнули, Як з усіх кінців гостей жарнули: Самопали Як ревнули, Задзижчали Кулі, кулі, Засвистіли Стріли, стріли І козацький гострий спис В ребра ворогів поліз… Як од коси покоси, ворог до землі лягав, Кров’ю чужою землю поливав і полоскав… І козаків із могили в час той викликали, Щоб уставали на поміч, Москву рятували: Знову чубатий на конику в полі гасав, Москву святую із-під ворога визволяв. І наших костей полягло Тоді коло Москви чимало; Та так їх чимало було, Що й воску на помин не стало! Та що ж, ми одну запалили їм свічку — Про свічку такую ще й світ не чував, Яку ми спалили одну, невеличку, За тих рідні душі, хто нас рятува… І Москва, як божая свічка, огнем зайнялася, І Москва, як ворога кров’ю, огнем залилася, Як зірка з мітлою, що в небі застилала… Вона гуготіла, вона клекотала, Стогнала, тріщала, ревла і бурхала, Як хмари та хмари із черева дим, А в них гуркотів з блискавками і грім… Для бога спалили одну, невеличку; Вона ж нам од бога купила ізбаву, З нас тяжкую кару, мов зірка мітлою, Всю нечисть-чужину змела!