Восени ми тряслись в таратайці в село; Вже на нивах нічого тоді не було, Тільки що покотиполе вітром несло. Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки! Сам покійник держав, далі дав мені віжки; Тютюн вийняв та й люльку повненько напхав, Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав (Коли схоче, розумно старий, було, каже): “Ось послухай, малий! Як що в серце заляже, Коли хоч, щоб не визнав того чоловік, Не кажи і билинці, не тільки що жінці: Бо в жінок, знає світ, дуже довгий язик… А по-моєму, лучче не мов і билинці! Отсе раз! А ще й те, що від кари лихий Не втече; таки бог покарає святий, Хоч зайшов би, де й вітер не здума повіять… Так, по-моєму, лучче лихого й не діять! Восени два товариші із заробітків ішли, А один із них був чоловік нехороший: Він товариша вбив, щоб загарбать його гроші… Те сподіялося, як жнива вже пройшли І у полі в людей не було нікогісінько; Як на поміч зарізаний кликав, стогнав, — Тільки вітер озивався, що в полі блукав, З покотиполем мчався по ниві пустісінькій… Умираючи, він їм казав-завіщав, Щоб од помсти не втік той лихий чоловік… От і другі жнива вже прийшли через рік. Мужик з жінкою в полі якось запізнилися… Коли се мужикові причудився крик: Покотиполе по полю з вітром котилося! Він іспершу злякався, далі засміявся, Та й не стерпів — і жінці своїй він признався (Бо вже в полі з людей не було нікогісінько). Каже: кликав на поміч на ниві пустісінький… Через три дні село уже знало, й не втік, І від лиха не втік той лихий чоловік… Бо в жінок, знає світ, дуже довгий язик!” Віжки в мене узяв, потряслися в село… А по нивах скрізь пусто та пусто було, Покотиполе вітром несло та гуло.