Випитував я декого з старих, Котрі ще ляха й унію видали, Як діялося, що колись було… А що, миряни, слухати б бажали? Казав мені один чернець ось так: “У Києві всьому, всьому зачало: Та і старий, старий же він козак! Того ще й не було, те підростало, — Давно, давно вже Київ панував: Його церкви аж хмари зачіпали, І шапку хоч би хто йому здіймав, — Так далі слави вже йому не стало! Та на Дніпрі ж таки була і Січ… Так споминать не дуже б то пристало; Та не сьому-таки наша і річ, А річ про те, як церківця запала. Поки жили козак, списи й шалбюки, Не добував нічого даром лях! Вже стерпів і козак чимало муки: Вмирав на палях він і в кайданах… Так і в чужій крові пополоскав він руки Й попанував в лісах і по степах! Далі не стало списа і рушниці, Прийшлося здать і стіни, і бійниці! “Що міркувать! чи доля, чи недоля, — Мовляв народові з ченців один, — Од бога вас…” Аж сумно… далі з церквою, шарах! Пішли під землю дзвони і пропали… Та й досі, кажуть, як умре козак, — Гудуть ті дзвони, плачуть, мов з печалі, А іншого так — диво! — за життя Ще на світі ті дзвони поминали… Є чутка: вже не жди з того пуття, Кого отак ті дзвони поминали: Таких без слави й жалю, як сміття, З-проміж людей смерть вічна вімітає, Нема про нього на світі чуття, Нема й могили — в землю западає!”