Світив місяць, світив з-поза хмари… Два козаки на кониках утікали: Вони ж ото з України утікали, Пильно з України, мов від кари. Дібровонька над водою, знай, шуміла, Щось Дніпр-воду дуже колихало: Чи то вона, та діброва, гомоніла, Чи козаки з Дніпром розмовляли? “Не покидайте рідную, дітки, мати, Не беріте далекого шляху; Бо нікому на ворогів буде стати, Бо достануся татару й ляху! Найдуть ворога на мене чорні хмари, — Литиме кров на чужім краю! Мене вже ховати кластимуть на мари, — Спатиме на тихім Дунаю! Коли ж з’їла уже ржа списа й шаблюки, Вам огидло ходить за волами, Зруйнували й віру вороги-гадюки, — Не втікайте, козаченьки, самі! Візьміть лишень нашу славу ви з собою, Нехай буде чути й за горами…” Гомоніло, гуло над Дніпром-водою, Тупотіло горами й долами.