Ой чому ж ти не так світиш, та ясне красне сонечко, Як світило колись мені в зеленім садочку, Як сидів я між рідними на травиці, А край мене голубчики — братця та сестриці? Ой чому ж ти, та сонечко, в далекій чужині Не поглянеш, як дивилось, мов янгол від бога, — А тепера позираєш, як вдовиця вбога? Вітрець гудів тихесенько, шушукало листя; Здавалося, що прилітав наш дідусь за вістю: Ой чи живі, чи здорові його милі внуки? Бо не стерпів він із нами довгої розлуки. І травиця-зелениця, мов хвиля, хитнулась; То бабуся до унуків своїх навернулась: Чи всі, чи всі здоровенькі, унуки маленькі? Не стерпіла, не бачивши вона їх давненько. Ізрадувавсь дідусенько на садочок красний І нас, братів, його унуків, соколиків ясних. Зрадувавлась бабусенька на трави шовкові Й вас, сестриці, її внучки, мої чорноброві, Бо садили садочок, травку вони й поливали… Бо зростили своїх внуків вони й покохали… “Годі йому з покійним вести розмовоньку; Повеселім смутненько його головоньку”, — Так сказала ти, сестрице, та і заспівала; А зо мною через тебе ненька розмовляла, — Ненька, ненька старесенька, рідна Україна, — І до мене промовляла, мов до свого сина! Веселенько, жалібненько, сміється, ридає, А серденько до матінки так і припадає. У всіх очі, як ті зірки, так і запалали, І до бога вже молитву за родину слали… Чому, чому, сонце красне, як на домовині, Світиш смутно, невесело в далекій чужині?