Ой із моря із глибокого Крута скеля піднімається; Проміж хвилями одним одна Та й у бурю не хитається. Поверх каменя сіденького Молоденький в’яз видніється; Він росте-цвіте одним один, Самотній він зеленіється. І рибалочка самісінька І снується, і виспівує; На зелений в’яз прилітує, Діточки свої провідує. Любо самотнім жить на світі, Скеле, в’язе і рибалочко… Любо, любо… коли се гень-гень Налітає чорна хмарочка. Буря-хвиля розходилася І на камінь напустилася; Розхитався, розшатався він, З ним зелений в’яз пішов на дно… І рибалочка снувалася, Поки дуже притомилася І в водицю опустилася, Відтіля вже не верталася… Хай же я вам нагадаю, Гей, ви, самотні співці, Що нікчемнії для краю Всі самотнії співці! Той пустився в синє море, Той на темний чужий край; Мов не вчули (щоб їм горе!), Що мовляв розумний цар. Є в нас віра, цар і мова І чимало нас, словен, Все своє в нас… ну, чого вам Ще шукати в бусурмен? Гей ви, злітайтеся, хлопці-співці: Голосніше заспіває стая! Край не малий в нас, великий в нас цар! Щоб була ж і пісня голосная! Станемо корнем на рідній землі, Міцно, лісом, нас не скине око! Тільки брехню чужина прокричить, Гряне пісня із Русі широко! Скелями-валом врости б нам, співці! Були б ми царству вал замість плотини: Нечисть, як вродиться в нашій землі, Не пустив би в край наш із чужини.