Із неба на́ світ гульк свята неділя, І зрадувавсь, повеселішав світ, І вийшло сонечко, мов на весілля. Із саду божого, мов милий квіт. Чиєсь мале край церкви плаче тихо: Чи-то воно вже знає лихо? Старе, мале до церкви знай пильнує, Бо дзвін гуде, теленька, бов та бов! Вже дяк співа, ввесь околоток чує; З кадила дим у небо вже пішов. Одним одна на улиці дитина. Пошарпана на їй свитина. Посипали із церкви чоловіки, Тьма хлопців, баб, жінок, дідів, дівчат: Посунулись старці, сліпці, каліки, Зійшлись сусід з сусідом, з братом брат. Дитину ту ніхто не закликає Ніхто не привітає. Ось сонечко вже піднялось, палає: Пан вигнав мух, і зачинившись спить. Хто лущить сім’я, в кремнях, в паці грає. Хто так собі під хатою сидить, — Сирітка знай по-під тино́м блукає: Хіба хатиноньки не має? В піску на сонці дітвора іграє, В біленьких сорочках… прийшло й воно Його ніхто не знає, не займає; Само меж ними, все одним одно. Тим сонце світить, травка зеленіє, Хто згарбать щастя-долю вміє. Он біля церкви вп’ять, бачу, дитина. Кругом нікого… христиться, бреде Шляхом, куди з покойним домовина Та піп з кадилом инколи іде. Прийшло туди і сіло на могилу!.. Багато їх там зеленіло! В вечерню дзвони вже людей скликали. По-за селом гуло вже: бов та бов! Над гробовищем ластівки літали, Вітрець вечірній з поля йшов, Воно к землі, мов к рідній, прилягало, З могилою мов розмовляло… Радесенька дитина уставала, Мов рідних, батька, матінку, найшла: На сонечко вечірнє поглядала, Мов рідная там хатонька була: З очиць слізки упали як роса На травку… може в небеса!..