Буря виє, завиває І сосновий бір трощить; В хмарах блискавка палає, Грім за громом палає, Ніч то углем вся чорніє, То як кров зачервоніє! Дніпр клекоче, стогне, плаче Й гриву сивую трясе; Він реве й на камінь скаче, Камінь рве, гризе, несе… Грім, що гримне, в берег гряне — З пущі полум’я прогляне. Те не дивно, що так шумно, Що раз по раз блись та гряк! Те дивніш: співає сумно Над Дніпром старий козак; Пісня з вітром розлітає, Мов той вітер братом має… “Грім напусти на нас, боже, спали нас в пожарі, Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає! Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає! Хай же грім нас почує, що в хмарах кочує; Хай наш голос далеко по вітру несе, Поки вітром, як лист, нас з землі не стрясе; Хай і Дніпр стародавній д’нас пісню почує, Поки він нас в море не внесе, не вкине, Поки мова й голос в нас дотла не згине! Хай луною по степові голос іде І по пущах дніпровських між звір’ям гуде! Може, звір, може, й бір, Степ та вітер, море й Дніпр, Може, хмара, Грім і кара І банудуру, і мене Козакові спом’яне! Як сивий степ білітиме, Як чорний бір шумітиме, Як звір в пущах ревітиме, Як блискавка в хмарах-хмарах Кров’ю заснується, Грім додолу в карах-карах Грякне — й все займеться, І старий Дніпр в чварах-чварах Встане й озоветься… Може, і пісня з вітром ходитиме, Дійде до серця, серце палатиме; Може, й бандуру ще хто учує, Й серце заниє затоскує… І бандуру, і мене Козаченько спом’яне!” Буря виє, завиває І сосновий бір трощить; В хмарах блискавка палає Ніч то углем вся зчорніє, То як кров зачервоніє! Дніпр клекоче, стогне, плаче Й гриву сивую трясе; Він реве й на камінь скаче, Камінь рве, гризе, несе. Грім, що гримне, в берег гряне — З хвилі бандура прогляне! Запалало і — стемніло… Застогнало в небесах… Хлинув дощ… Загомоніло На горах, полях, в борах… Старця й бандури немає, Пісня по миру літає!