У батька є гострий спис, А довгий спис, довгий, та не сяє! Бо як на стіні повис, Щось довго вже в ділі не буває! А мати як візьме спис (Вона павутину їм змітає): “Лихий його нам приніс”, — Батько каже й сумно поглядає… А сотник раз зирк на спис — Як крикне, мов в серце спис встромився! Вхопив, на коня, та в ліс І всю ніченьку в пущах носився… Він вранці вернув нам спис: “Ману напустив, — каже, — біс; І сам я не знаю, як сказився!” А батько мій і проговорився: “Давно вже костей він не ламає!” — “Е! бач, — я на думці, — чом не сяє…”