Блиснуло сонечко з-за хмари, Я думав – сонце правди йде, Аж то людськеє лихо-горе Діток-напасників веде. Прийшли і душу оступили, Украли сон мій і покій, У серці мученім збудили Черідку втрат моїх, надій Химерних, сліз та горя… Все, що любив я, чим я жив, Що від людей ховав і крив, Ви вивели на світ просторий І всім показують, і всі Сміються з сліз моїх таємних… Й нема між ними ні душі, Щоб устидитись діл тих темних. О боже правий! Де ж ти, де З своєю правдою святою? Чи прийде суд твій на людей, Чи покарає в світі злого? Чи їм покаже наше горе? Тугу запеклу і печаль? Коли б хоч раз їм стало жаль Чужого обкрадать покою! Та де в же!.. Серце їх Нажива змалу отруїла… Господь із ними! Що ж то ти? Чим ти мене утішиш, мила? Якеє тепле, тихе слово Уста рожевії твої Промовлять на моє бездолля, На сльози мучені мої? Ніякого?! І ти за ними. Від мене, мов чуми, біжиш? Із ворогами із моїми На мене точиш гострий ніж? Мене дорізати взялася? Чи, як другі, перелякалась І утопила в забутті Добро моє – пісні мої?