Ой чого ти смутна-невесела На веселому зборі людей, І уста твої милі, рожеві Не витягують любих пісень? Ані жарт в твоїх очах не грає, Німії й мовчазні вони, Як та ніч, що зорями не сяє, Як те небо сумне восени. І, знай, далі подруг жартовливих Ти сидиш і нудьгуєш сама… Чи не впала з очей чиїх карих В твоє серденько іскра ясна? І, віддавшись легесенькій думці, Вслід за нею помчалася ти У той край за марою коханця, За марою своєї весни. Ні, не те твоя думка малює, Не про сяєво карих очей, Не обійми, жаркі поцілунки Під запоною літніх ночей… У сім’ї не одна ти, дівчино, Цілих п’ять за тобою росте; Та ще й мати не кида надії, Що торішній будяк зацвіте… Й на твої молодесенькі плечі, На головку чорняву твою Мати скинула клопіт про сестер, Про усю сиротливу сім’ю: Учить сестер, братів поучати. Буть робітником в світі на їх, Навік-віки забуть, попсувати, Що найкраще для літ молодих. А тоді і нікчемній, негожій Вийти заміж, за кого звелять… Може, лучиться воїн підхожий. Щоб аби пенсіон получать… І зостанешся ти удовою, Яких в світі немало вже є… Ні похопка щасливої долі Не налічиться серце твоє. І глухе, і холодне од всього, Без любові застигне воно, Без одради перейде у землю, Як без радості в світ увійшло!