Я знову повертаюсь до тебе, моя ти утіхо єдина, До твого пророчого слова і рідної красної мови. Багато дала ти мені підпомоги на сьому широкому світі – В моїм непривітнім житті ти була провідною зорею. В сповиточку малому ти співала котка надо мною, Тихим сном огортаючи мою неповинную душу; А як почала добиратись до розуму невеличка дитина – Ти її чарувала своїми чарівними казками. Ти не попускала, щоб життя захопило його серце убоге І поточене, бите кинуло одиноке на світі, Ти його берегла і ховала від лихого догляду й слова, І тихенько учила, як повинно людей тут любити. А як хлопець піднявся на ноги і знялась в голові його думка: Що робити йому, одинокому, в світі, де себе подіти? Ти знову на поміч прийшла, з “Кобзарем” прилетіла до мене… “Читай і учись!” – ти сказала, а сама не знать куди скрилась. Рідну мову наболілого серця, тихий гомін душі одинокої, Сльози, муки і страждання нелюдськеє – Все то – все ти одкрила мені, неутішному, А сама одсторонь позирала – що то буде зо мною? Як я плакався гірко – ти раділа душею, А як мучився я – ти прихилялася серцем до мене. Ти шептала собі: “переплаче – минеться, А ті сльози гіркі – порука за краще на світі!” Чи вгадала ти чи ні – не мені про те знати, Наші діти та внуки судитимуть про те нас з тобою. Одно скажемо їм: що ми чесно свій вік прожили, Все найвище носили в душі і найкраще гріли у серці. Наші сльози гіркі перелили ми в сумні приповістки, Наші муки нелюдські зв’язали із муками миру, Коли ми й помилялись в чому – помилялися чесно, За душею не скрили нічого, про що думали й знали. Хай нас судять – ми готові і до суду з тобою! Чи й розпинатимуть – на розп’яття ми підемо сміло! Не страшна тому смерть, хто з тобою ізмалечку знався: Мучене чоло його ти закрасиш Правди віночком.