Нужда, убожество та голод Її ростили у сім’ї; А потім найми розносили Літа найкращії її. І так дійшла вона, бездольна, До заміжжя… “Отут-то я, Як тая пташка, буду вольна, – Собі казала, – тут моя І молодість, і щастя, й доля. Усе у місто ізіллю; І людям покажу на диво Свою щасливую сім’ю!” Так думала і так казала, А люди, збоку глядючи, “Ой небересь ся безталання, Сім’єю в світі живучи”, – Казали збоку… Літа йшли, Малії діти підростали; А в хаті вбожество безкрайнє, Як і у матері її. Та і у матері такого Ще не було – твій чоловік Із шинку не вилазив п’яний, В шинку й спокутував свій вік. А ти зосталася вдовою, З малими дітьми тут сама; І гірше ще свою недолю Тоді клясти ти почала; І довго мучилася в світі, Поки земля не прийняла: В холодній хаті, не укритій, Ти богу душу оддала. Тебе сховали; не сховали З тобою вбожества твого: Твої в нім діти виростали, Поки не винесли й свого; Не розтеклись по всьому світу: Сини пішли у москалі; А дочки шлялися щоночі, Поки на пні не зогнили!