З трухлим осередком, гнилою корою Стоять віковічні дуби, Потайно гомонять, трясуть головою, Мов сердяться, ждучи біди. А під ними молодь з дрібною листвою У тіні без світу росте І теж неспокійна, сама між собою Гомоне, бджола мов гуде. Гуде і з напругою преться угору, До неба, де сонце ясне І сяє, і гріє посеред простору, Життя розсіває рясне. “До світу! До сонця! – вигукує молодь, – Ну, разом, беріться усі! Допік до живця нам безпросвітній морок”.