Коли над нашим рідним краєм Важкії хмари облягли Й відомим тільки їм звичаєм Наш дух гнітили до землі, Не даючи у небо ходу, – Тоді на кін ступила ти. І в невідомій тобі зроду Посаді почала цвісти, Мов тая квіточка рожева, Світить, як зіронька ясна… Недаром вперш тоді зраділа Невільна наша сторона, Бо ти усім одкрила очі, Що хмари ті – одна мана, Що творчий дух не замороче Ніяка справа обтяжна: Він всяку полама облогу І вийде вільним на дорогу. І от минуло четверть віку – Страшенно довга низка літ! Під тягарем їх чоловіку Зневіривсь й остогид би світ, Та не тобі-то, чарівнице! Для тебе на землі нема Ні літ, ні втоми… Як зірниця, Блискуча, чиста та ясна, На небі темному палає, Так твоя слава голосна По світу білому гуляє І світить, як зоря ясна. На всю широку Україну, І гріє нас, і звеселя… Немає славі тій упину І кінця-краю їй нема! І все це від того так сталось, Що ти тут з небом поєдналась! І цяточку його краси Звела до нас на землю люту, Де тільки чутно голоси Людей щоденного клопоту, Їх бідкання, плачу, та горя, Та ворожнечі за маслак, Що одним кинула зла доля, А других поминула й так. І ти оті людські змагання У чарівничій своїй грі Перелила в такі страждання Душі замученій в борні, Що нас проймав нестямний жаль І добиравсь аж до живого, І ми через твою печаль В своїй душі вчували бога… За те тобі і честь, й хвала, Що ти нам душу зберегла! Прийми ж від нас, блискуча зоре, У цей славетний всім нам час, Час учти талану без міри, Що не позначивсь і не вгас, А розгорається й палає. Як теє огнище святе, Пошану нашу, що не знає, Чим і як дякувать тебе. Подякувать тебе хвалою?.. Яка ж зрівняється хвала З твоєю славою гучною, Що на землі ти добула? Подякувать тебе поклоном?.. Поклон той тягне до землі, А ти нас кличеш у безодні Оті небеснії країї Ні, краще вшанувать словами: Зорій довіку поміж нами!