Устало сонце з-за діброви, Туман погнало у яри І усушило дрібні сльози В старої бідної вдови. Вже третій день гуля Вкраїна, Вже третій день ревуть шинки – Стрічає волю люд похилий, І чоловіки, і жінки… Вже третій день голота п’яна Костить на чім не є панів, Й вдова-кріпачка пригорнула До серця двох своїх синів. Й заплакала… Гарячі сльози Побили із її очей. “Мій Федоре та мій Василю! Господь ззирнув на вас, дітей, І дав нам волю! Не в ярмі, Не на чужім кривавім полі Споникнуть голови, в своїй, В своїй жаданій долі-волі. І не споникнуть, зацвітуть, Як маків цвіт ув огороді. Ніхто не знехтує в господі Мого барвіночку…” І тут, Не спивши зроду ні чарчини, Стара осьмушку узяла І випила – зробилась п’яна І п’яна плакать почала, Потім заснула… й сниться їй, Старій, і немощній, й дурній, Якась своя особна воля: Степи, і луки, й щастя-доля, І огороди, і сади, І діти сняться їй не ті, Уже жонаті і заможні. І ще щось снилось… Та чи можна Всього казати? то бредня! І п’яному тільки й верзеться… Та й не тому, що п’є щодня, А так, коли-то попадеться. Ну, одним словом, що вона, Вона побачила гетьмана Та і прокинулась… аж гляне, Що там, де зроду не була, Вона лежить стара і п’яна, А діти плачуть!.. Де ж вона? Та воля? степ той, ті поля? Де й сон той дівся! босі, голі, Голодні… Тільки що на волі. І вона діток за рученьки взяла І в найми до шинку повела!