На відкриття памятника першому українському письменникові Іванові Котляревському Упала заслона! й обличчя знайоме Згори позирнуло на нас… Се ж ти, наш Іване, кобзарський гетьмане. Найперший співаче ти наш, Що в голосну мову завів ріднеє слово, Оздобив віршами його І людям на диво ти так жартовливо Співав про Енея свого! Усі реготались, аж за боки брались, Хто жарти твої ті читав, Й, жартуючи з нами, гіркими сльозами Неправди людські виливав. А потім до кону – всім проти закону – Не панну шляхетну подав, А просту дівчину нам вивів і – диво! Її як живу змалював. Від тяжкого горя и та недолі Щеміло в нас серце не раз; Як горох, ряснії, слізоньки дрібнії Заливали очі у нас. Таке-то, мисливий, земляче наш милий, Таке з нами диво робив: До простого слова та рідної мови Ти перший своїх прихилив! І з твого почину на всю Слов’янщину Пішло наше слово гулять; твої нащадки своїм рідним батьком Тебе почали величать. Почали робити твоє діло діти, Бо віра свята їх кріпить, Що родюче зерно проростать повинно, Повинно буяти та жить. І воно буяє, гілки розгортає Та ширить коріння своє… І по всьому краю з славою вінчає Мення незабутнє твоє! А щоб тая слава по всім світу стала – Мистець тебе з глини зліпив Й, виробивши форму, в облуду бронзову Зразок твій навіки залив. Й поставив на скелі з гори кам’яної, Щоб видко було там стоять, Й з тії високості, немовби з помосту, Країну свою оглядать… Стій вічно, мисливий! і про Україну Нагадуй повсякчас своїм, Щоб не забували її та кохали, Як ти її мову любив!