Недавно те було, як ти З своїми рідними братами Вітав у нас… І перед нами, Мов повесні, почав цвісти Різномаїтий той садок Твоїх глибоких дум, гадок, Гарячим серцем та душею, На світ появлених тобою. Кого не бачили ми там? І “Наймички” лихую долю, І “Безталанну” з її горем… Страждання… муки… регіт… гам… Та витівки життя людського, На лихо наше, більше злого, Ніж доброго, – і ті надії, Що ними люди серце гріють. Все те пройшло тут перед нами – Живе, яскраве та блискуче. Мов промінь сонячний з-за тучі Чи світ зорі поза горами… І ми, милуючись, раділи, Що те, чого ми так хотіли, Прийшло до нас і жити буде, Поки живуть на світі люди. А ти, задуманий, казав: “Воно дивитись, може, й гарно, Та задля діла цього мало, Щось треба більше”… І гадав Усе про інші, ширші твори, Де б все життя, старе і нове, Мов небо в ставу, відбивалось… “Тоді б воно спокійно й спалось!” І невсипущою душею, Та творчим духом ти щороку Виношував в собі глибоку Ту думку-вигадку, що нею Наш дух живив, і бадьорив, І наші очі веселив, Та прокладав дорогу нову На славу рідного нам кону… І все це зразу обірвалось!.. Хвороба… муки… і вона – Та невідома таїна – Німая смерть – відкільсь підкрались І разом лиха наробили: Твою роботу припинили Й думки-сподіванки твої Приспали у довічнім сні. Болить душа в нас, жаль гіркий Проймає наскрізь наше серце, Що голос твій не озоветься На лемент наш, на плач важкий! Що наша бідна Україна Навік позбулась в тобі сина, Що нею жив, її кохав, Про її славу стільки дбав! Нехай же слава та витає Над домовиною твоєю, Де ти спокій знайшов під нею, Й від забуття оберігає! А ми, повитії журбою, Тут вчитись будем за тобою, Як треба рідний край любити Та вірно як йому служити.